Булінг у школі

Нині серед учнівської молоді надзвичайно загострилася проблема насильства, здійснюваного самими дітьми одне до одного.

Останніми роками визнано поширення в освітній практиці такого явища, як шкільний булінг. Це соціальна проблема всього світу протягом останніх ста років, однак вона ще й досі не вивчена. Перші публікації в Україні з’явилися 2005 р.

Булінг (bullying, від анг. bully — хуліган, забіяка, задирака, грубіян, насильник) визначається як утиск, дискримінація, цькування. Цей термін означає тривалий процес свідомого жорстокого ставлення (фізичного і психічного) з боку дитини або групи до іншої дитини або інших дітей.

Мотивацією до булінгу стають заздрість, помста, відчуття неприязні, прагнення відновити справедливість; боротьба за владу; потреба підпорядкування лідерові, нейтралізації суперника, самоствердження тощо аж до задоволення садистських потреб окремих осіб.

Як показує практика, форми шкільного булінгу можуть бути різними:

• систематичні кепкування з будь-якого приводу (від національності до зовнішнього вигляду дитини);
• задирство;
• фізичні і психічні приниження;
• різного виду знущання;
• бойкот та ігнорування;
• псування особистих речей та ін.

Хулігани (булі) надзвичайно винахідливі. Новітній їхній "винахід" — кібербулінг, тобто знущання з використанням електронних засобів комунікації.

Дослідники пропонують таку найзагальнішу класифікацію всіх видів булінгу:

• 1-ша група — прояви, пов’язані переважно з активними формами приниження;
• 2-га група — прояви, пов’язані зі свідомою ізоляцією, обструкцією скривджених.

Соціальна структура булінгу, як правило, має три елементи, а саме:

• переслідувач (булі);
• жертва;
• спостерігач.

У сучасній науці існує декілька підходів до вивчення булінгу. Одні дослідники зосереджують увагу на пошуку й визначенні особистісних рис, характерних для особи булі та його жертви. Інші намагаються розглядати булінг як соціально-психологічний процес.

Ось як визначає типові риси учнів, схильних ставати булі, норвезький психолог Д. Ольвеус:

• вони відчувають сильну потребу панувати й підпорядковувати собі інших учнів, переслідуючи власні цілі; вони імпульсивні й легко шаленіють;
• вони часто зухвалі та агресивні в ставленні до дорослих (передусім батьків і вчителів);
• вони не виявляють співчуття до своїх жертв;
• якщо це хлопчики, вони зазвичай фізично сильніші за інших.

Типові жертви булінгу також мають свої характерні риси:

• вони полохливі, вразливі, замкнуті й соромливі;
• вони часто тривожні, невпевнені в собі, нещасній мають низьку самоповагу;
• вони схильні до депресії й частіше за своїх ровесників думають про самогубство;
• вони часто не мають жодного близького друга та успішніше спілкуються з дорослими, ніж із однолітками;
• якщо це хлопчики, вони можуть бути фізичнослабшими за своїх ровесників.

Ці риси є водночас і причиною, і наслідком булінгу. У той самий час, на думку окремих дослідників, відтворити типовий портрет агресора та жертви неможливо.

Деякі психологи фіксують увагу не стільки на індивідуальних властивостях дитини, скільки на її місці в групі. Ті діти, які активно не включені в групові процеси, тримаються осібно, менш товариські, як правило, є аутсайдерами і їх (інколи більш обдарованих і талановитих) не люблять у групі. У таких випадках знаходиться хтось, хто бере на себе роль виконавця групової волі. У результаті виникає булінг.

Говорячи про спостерігачів (ким би вони не були), учені відзначають такі їх типові характерні риси, як відчуття провини і відчуття власного безсилля.

Практично в усіх країнах булінг більш поширений серед хлопчиків, ніж серед дівчаток, і його жертвами також частіше стають хлопчики. Це не просто пустощі або грубість, а особлива форма взаємин.

Кажучи про форми прояву булінгу, найбільш типові для хлопчиків і дівчаток, слід зазначити, що якщо хлопчики частіше вдаються до фізичного булінгу (стусани, поштовхи тощо), то дівчатка більш охоче користуються такими формами тиску, як поширення пліток, виключення з кола спілкування. А втім, ця різниця відносна і схоже, що вона зменшується.

Існує багато причин, чому деякі діти здійснюють булінг. Найчастіше виділяють такі причини: помилкове уявлення про те, що агресивна поведінка допустима; бажання завоювати авторитет в очах друзів та однолітків; бажання привернути увагу впливових дорослих; нудьга, здирство, компенсації за невдачі в навчанні чи громадському житті; через тиск батьків, через жорстоке поводження батьків та відсутність їхньої уваги до дитини. Часто діти вважають знущання способом стати популярними, керувати та мати вплив на інших, привернути увагу, змусити інших їх боятися. Інші просто заздрять тим дітям, над ким знущаються, а деякі навіть не усвідомлюють почуттів жертви та обсяг шкоди від їхньої поведінки. Однак наголошується, що булінговій поведінці діти навчаються, тобто, якби не бачили б вони моделей жорстокої поведінки серед дорослих, по телебаченню тощо, то таких загрозливих масштабів булінгу можна було б уникнути. Жертви булінгу зазнають чимало страждань,  окрім збентеження та образи на кривдників чи спостерігачів. Часто вони відчувають психологічне та фізичне виснаження чи приниження, пропускають заняття, неможуть концентруватися на шкільних заняттях. Жертви мають низьку самоповагу, впевненість в собі та відчуття безпеки, а їхня віктимізація часто призводить до депресії,  самотності та суїцидальних думок, причому ці наслідки можуть проявлятися протягом багатьох років, тому чим швидше буде покладений край знущанням, тим краще у довгостроковій перспективі для жертви.

Особливості роботи вчителя з гіперактивними учнями середнього шкільного віку

Особливості роботи вчителя з гіперактивними                учнями середнього шкільного віку

        ВГ "Основа"

           Поведінка дітей з синдромом дефіциту уваги — постійне джерело стресу й складних переживань для самої дитини, її сім’ї, учителів й однокласників. Саме тому останнім часом проблема ефективності навчання гіперактивних дітей стає все більш обговорюваною серед педагогів і шкільних психологів і одним з найважливіших завдань сучасної школи є застосування продуктивних форм організації навчальної діяльності учнів.

         Досить часто трапляється так, що в класі є учень, і добре, якщо він один, який своєю надмірною активністю може звести нанівець гарний урок навіть досвідченого педагога. Означена активність майже завжди не стосується теми заняття, і звичайні методи керування класом на такого учня не діють. Такі діти додають клопоту не тільки тим, що відволікають інших, відбирають «дорогоцінний час» на зауваження, але й створюють підвищену загрозу небезпеки праці решти учнів. Гіперактивні діти знаходять джерела стимуляції в різних ризикованих або збудливих ситуаціях. Це їх підживлює та приносить задоволення і, крім того, привертає увагу дорослих. Подібні негативні прояви стимулюють учителів відшукувати продуктивні форми, методи і прийоми роботи, які б могли зацікавити дитину.

          Під активністю ми розуміємо будь-яку енергійну діяльність особистості. І це чудово, якщо до цього слова не додано префікс «гіпер», що в перекладі з грецької означає «перевищення норми».

          Гіперактивні діти є імпульсивними, неуважними (їх увага постійно не зосереджена на об’єкті), вони бігають і стрибають, ламають і складають, розкидають і збирають, розвалюють і будують, галасують, танцюють, співають — і все це майже одночасно. Такі школярі на уроці постійно зайняті своїми справами, їх неможливо утримати на місці, примусити вислухати завдання і тим більше виконати його до кінця. Як наслідок — таким дітям надзвичайно складно у школі: вони просто не можуть всидіти на стільці, схоплюються з місця, не можуть дочекатися своєї черги під час занять, на запитання відповідають не замислюючись, не дослухавши до кінця, починають виконувати нове завдання, не закінчивши попереднього, теревенять безперестанку, гублять і забувають свої речі тощо.

            Гіперактивних хлопчиків значно більше, ніж дівчаток.  

                                  Причини такого явища:

- висока вразливість мозку плоду чоловічої статі у зв’язку з різними видами патології вагітності й пологів;

- функціональні й генетичні чинники (вважають, наприклад, що менший ступінь функціональної асиметрії в дівчаток створює більший резерв для компенсації порушень тих або інших вищих психічних функцій);

- дівчатка більше, ніж хлопчики, дотримуються норми соціальної поведінки, які ще з дитинства формують у них слухняність (наприклад, для розрядки дівчинка може поплакати, тоді як хлопчик в аналогічній ситуації у більшості випадків почне «бігати по стелі»).

           Поради вчителям, які працюють з гіперактивними учнями

    1. Учитель повинен зрозуміти (якщо в цьому є потреба) причини нещастя, що спіткали дитину. Тільки внутрішньо прийнявши для себе ці відомості, він зможе правильно поводитися з учнем: не підвищувати голос і не сварити його, не сюсюкатись і не потурати йому, не поспішати самому і не квапити учня, не нервувати самому і не дратуватися через його певні вчинки, не порушувати домовленостей і планів тощо. Але в жодному разі учень не повинен відчути, що вчитель його жаліє.

    2. Педагогу слід уникати крайнощів, як-то: надмірної суворості й потурання. Учні мають дотримувати безпечних для себе і своїх однокласників правил поведінки під час лабораторних та практичних робіт. Водночас кількість заборон потрібно звести до мінімуму, оскільки в гіперактивних дітей занижена реакція на шум, присутні зорові образи, негатив, отже, заборони для них — порожній звук.

    Якщо можливо, у роботі з гіперактивними учнями потрібно уникати заборон й намагатися не використовувати під час спілкування слова «заборонено», «не можна», «не треба», «припини», «ні» та інші.

    3. Якщо під час занять існують певні заборони, то вони мають бути заздалегідь обговорені, чітко сформульовані, крім того, учень повинен чітко знати, яке покарання на нього чекає в разі порушення.

    Краще замінити їх на правила, побажання, поради, починаючи розмову не з того, що не можна робити, а з того, як необхідно працювати. Не слід забороняти в категоричній формі. Замість наказів — прохання (але не потрібно підлещуватися). Потрібно досягати згоди і взаєморозуміння, пояснювати, чому «не можна», якщо це не вдається — перенести увагу дитини, бажано зі спокійним гумором: запропонувати іншу можливу в цей момент діяльність; поставити несподіване запитання, не пов’язане з темою уроку; відреагувати несподіваним для учня чином (пожартувати, повторити дії учня тощо). Якщо у такий спосіб учня відволікти не вдається — запропонувати альтернативний варіант (наприклад, учень постійно коментує та дає вказівки іншим учням — його варто назначити ланковим чи бригадиром малої робочої групи: «Хочеш командувати — командуй, але й відповідати за групу тобі»). Разом із тим слід зауважити, що гіперактивним учням не слід брати участі в командних змаганнях, де задіяні сильні емоції (тематичні змагання, брейн-ринги, олімпіади, естафети), тому що чим більше дітей у групі — тим вище перезбудження.

    4. Система подання навчального матеріалу в школі — це переважно педагогічний монолог, який вимагає від дитини уважного слухання і виконавчої поведінки, тоді як гіперактивним дітям потрібні перш за все візуальні та тактильні опори в отриманні інформації.

    Тобто будувати уроки слід таким чином, щоб під час їх проведення постійно використовувати різноманітне дидактичне забезпечення, як-от: кольорові плакати (але не занадто яскраві, щоб зайвого разу не збуджувати дитину), картки, цікаві малюнки; на праці — зразки матеріалів, деталей, виробів, інструментів; фізиці — моделі, що демонструють різноманітні фізичні явища та процеси; на хімії — незвичайні ємкості, зразки реактивів тощо.

    Можливо, те нове, що ви особисто дасте дитині в руки, зацікавить її більше, ніж те, що вона збиралася схопити сама, без вашого дозволу.

    5. Доцільно давати учневі, по можливості, посильні для нього доручення, визначати його обов’язки і контролювати їх виконання. Використовуйте рухливість у своїх інтересах — відправте намочити ганчірку, полити квіти, зібрати або роздати зошити — повірте, від усвідомлення власної значущості дитина сама почне контролювати свою поведінку, а поки вона зайнята виконанням важливого доручення, у вас є можливість спокійно вести урок. І не забудьте подякувати дитині! Потрібно заохочувати зусилля учня, навіть якщо результати не настільки гарні, як би вам того хотілося. Доручайте нараз лише одну справу. Якщо завдання нове — варто пояснити і показати, як його виконувати. Інструктаж має бути коротким, чітким, можливо, потрібно навіть пояснити зрозумілими дитячими словами (довге та занадто складно сформульоване завдання гіперактивна дитина не дослухає — перестане сприймати).

    6. Не потрібно наполягати щоразу, щоб учень вибачився в разі виникнення порушень. У багатьох випадках, коли він заспокоїться, варто зробити вигляд, що нічого не сталося. Не читайте нотацій, адже учень все одно їх не чує й не сприймає. Якщо потрібно покарати — робіть це одразу, а не погрожуйте покаранням. Фізичні покарання суворо заборонені! Учитель може поставити поведінці (а не учневі!) негативну оцінку, тимчасово усунути від виконання практичної роботи (спробувавши пояснити, що в його стані це небезпечно), але обов’язково дати учневі інше завдання.

    7. Гіперактивні діти не сприймають заборон і покарань, зате чудово реагують на похвалу. Тому бажано частіше хвалити за успіхи, навіть незначні. Але нещира, незаслужена похвала — недопустима. Вважаємо, що учня слід хвалити завжди, коли йому вдалося довести справу до кінця. Особливо, якщо ця справа пов’язана з концентрацією уваги (читання інструкції, креслення, збирання складного виробу, схеми, прибирання робочого місця, змішування реактивів, написання алгоритму, дослідження через мікроскоп тощо). Тут буде не зайвою трохи завищена гарна оцінка. Але необхідно пильнувати, щоб система заохочень не перетворилася на систему оплати — обов’язковою умовою має бути виставлення (хоча б у щоденник учня) будь-якої, навіть низької оцінки. Завжди відзначайте успіхи — це зміцнює впевненість дитини у своїх силах.

    8. Гіперактивний учень обов’язково повинен мати своє постійне робоче місце, де він може «усамітнитися». На його робочому столі не має бути інструментів та матеріалів, що відволікають увагу, адже дитина самотужки не може досягти того, щоб її нічого не відволікало (її непосидючість є реакцією на зовнішні подразники, отже, їх потрібно мінімізувати).

    9. Навчити дитину керувати своїми емоціями допоможуть «агресивні завдання». Наприклад, хочеш битися — бий, але не однокласників. Ось тобі молоток — забивай (витягуй, рівняй) цвяхи, випрямляй (згинай) жерсть. Або тримай дерев’яну дошку — спробуй напиляти з неї п’ять однакових заготовок для своєї бригади.

    Також доцільно залучати й заохочувати надмірно активних учнів до пасивних ігор, що вимагають концентрації уваги (розмітка, сортування, порівняльні операції, оцінка якості тощо). Такі завдання дають змогу розслабитися, що надзвичайно важливо для гіперактивної дитини. Для виконання домашнього завдання з фізики вчитель може не просто рекомендувати вивчити теоретичний матеріал, але й підібрати 2–3 задачі з цієї теми, продемонструвавши їх розв’язання перед класом; зробити доповідь, оформити стенд і т. ін. Можна запропонувати учням пояснити яке-небудь явище (чому нафта плаває на воді, чому велосипедист не падає, чому під час закипання води з’являються пухирці і т. ін.), застосувавши отримані на уроці теоретичні відомості. Гіперактивні учні, простеживши зв’язок між теорією й реальним життям, швидше за все зацікавляться навчальним предметом. Учні середньої і старшої ланки можуть допомогти вчителеві у створенні карток, плакатів тощо.

    10. Для підвищення мотивації навчання можна використовувати й такий метод: роздавши двом гіперактивним учням текст, інструкційну карту, завдання лабораторної роботи, вчитель просить відзначити в ньому ті частини, деталі, які можуть стати «складними» для більшості учнів класу, які працюватимуть з ним на уроці. Як правило, гіперактивні учні відзначають слова, приклади, завдання, де самі часто припускаються помилок. Тобто за допомогою активних учнів ви повідомите класу моменти, на які слід звернути особливу увагу, у той час коли самі учні будуть задіяні.

    11. Для гіперактивних дітей дуже важливим є дотримання плану дій, який потрібно складати разом із ними. Грамотно складений розпорядок роботи (вивчення теоретичного матеріалу, опанування прийомами роботи, тренувальні вправи, практичні заняття, контроль та самоконтроль, оцінювання) за умови його дотримання діє на надмірно активного учня заспокійливо. Оскільки йому через свою імпульсивність важко миттю перевести увагу з одної справи на іншу, контролювати час виконання завдань, бажано попередити його заздалегідь, звертати увагу на годинник.

    12. Як показують недавні дослідження, гіперактивні діти мають зазвичай більш високий рівень інтелекту, ніж решта дітей. І дуже часто виявляється, що дитина, нездатна просидіти з підручником у руках більше ніж 10 хв, за цей короткий час встигає запам’ятати напам’ять цілу поему. Ці діти мають також рідкісну здатність виражати особисті відчуття й контролювати себе за допомогою руху. Часто вони стають обдарованими акторами, танцюристами або спортсменами. Тому якщо дитина систематично не виконує письмових завдань, запропонуйте їй скласти та розіграти невеличку сценку за темою домашнього завдання. Зазвичай гіперактивні діти знаходять театралів-однодумців серед більш спокійних дітей. А це вже вам готова активгрупа художньої самодіяльності для будь-якого свята чи конкурсу.

    На щастя, загальна рухова активність з роками зменшується, а в деяких дітей зникає зовсім. Важливо, щоб дитина до цього часу не набула негативізму і комплексів, які зіпсують їй життя (і педагогам також!) у старших класах. На жаль, через неправильний педагогічний підхід у шкільні роки ця проблема зберігається і в дорослому віці.

    З огляду на викладене вище, слід зробити висновок, що, плануючи та проводячи урок у класі, де є гіперактивні учні, потрібно ретельно підбирати навчальний матеріал. Педагогу необхідно враховувати час на можливі відхилення від плану, швидко реагувати, приймати правильні та виважені рішення, уміти швидко переключати власну увагу із активних учнів на спокійних. Практичні та лабораторні роботи мають бути цікавими, посильними у виконанні навіть для непосидючих дітей і, звичайно, максимально безпечними. А найголовніше, щоб по закінченні заняття не залишилось образ через недостатню увагу ні з боку гіперактивного учня, ні з боку решти дітей.

 Данілушкін В. В.  Особливості роботи вчителя з гіперактивними учнями середнього шкільного віку  // Класному керівнику. Усе для роботи. — Х. : ВГ «Основа». — № 2 (50), 2013. <span calibri'"="">{C}ВГ "Основа"