Колись цей день припадав на 1 січня і називався днем Василя.

Для дівчат день Василя був досить важливим, вважали, що ворожіння у цей день завжди збуваються і що б не вийшло — так і буде. На день Василя відбувалися й народні обряди свята.
У язичеські часи Новий рік відзначався на Русі 22 березня – у день весняного рівнодення, і пов’язано це було із землеробським циклом. Із прийняттям християнства на Русі візантійський календар почав потроху витісняти старий, і тепер уже Новий рік починався 1 вересня. Довгий час ще зберігався різнобій, і в деяких місцях Новий рік продовжували відзначати навесні. Тільки наприкінці XV століття на Русі офіційно визначили початок Нового року - 1 вересня. 
У 1699 р. за наказом Петра I Новий рік був перенесений на 1 січня за старим стилем, тобто на 14 січня за новим стилем. Після революції в 1918 р. більшовики "скасували" ще 13 днів у році, які становили різницю між нашим літочисленням й європейським. 

Так утворилися два святкування Нового року — за новим і старим стилем. 
14 січня християни вшановували найменування Христа іменем Ісус (що слід було робити на 8 день від народження дитини) та Св. Василя Великого архієпископа Кесарії Каппадокійської (IV ст.), якого вважали покровителем землеробства. Тому основною обрядодією цього дня було засівання осель українців збіжжям із відповідними примовляннями.

Із самого ранку хлопці (дівчата засівати не ходили) набирали в рукавички й кишені зерна (жито, пшеницю, овес) й, дочекавшись закінчення ранкової церковної відправи, починали засівати. Спочатку власну домівку, потім у хрещених батьків, родичів, знайомих і сусідів: "Ой роди, Боже, жито - пшеницю, всяку пашницю! Добридень! Будьте здорові. З Новим роком та Василем!... На щастя, на здоров'я, на Новий рік!". Господар щедро винагороджував (особливо перших) засівальників гостинцями й грішми. Ходили інколи і цілі ватаги з козою та вертепом. Годилося також у цей день віншувати Василів. А, загалом, це свято проводили благоговійно з церковними або домашніми молитвами.